Марина Грінчак.
Китайгородські історії.
ПРИСВЯЧУЮ ЦІ СПОГАДИ СВОЇЙ БАБУСІ СТЕФАННІ
Село Китайгород, про яке буде йти мова у цьому дописі, розташоване на межі Тростянецького і Крижопільського районів, що на Вінничині. Нині це Тростянецька селищна громада. В цьому селі в 1928 році в сільській родині народився мій батько, Грінчак Василь Якович, письменник, поет, перекладач. Часто в своїх творах він описував рідні місця, своє дитинство, що припало на важні роки війни. Батькова мати, моя бабця Стефанна (Штефанка,як казали в селі), жила сама в своїй хаті. Старший син Леонід загинув на війні, дочка Євдокія жила в тому ж селі, але на другому кутку, син Василь - в Києві, а найменша Христина — в Лубнах. Поїздки в Китайгород — в дитинстві всією родиною, в шкільні роки з татом, в юності з подругами — залишили незабутні враження, закарбувались в пам‘яті назавжди.
1.СТЕФАННА
1.СТЕФАННА
Моя бабуся
Штефанка, як казали в селі… ( В дівоцтві Рипало, в заміжжі – Грінчак), С. Китайгород, кінець 70-х.)
Стефанна – моя бабця, зігнута додолу горем і віком ... Вона не може вже розігнутися. Каже : «Бо звикла до праці, що гне до землі»... Копала, садила, полола, збирала... А ще поралася біля печі... А ще прала, золила, мазала хату, гляділа дітей, годила чоловікові... А ще худобі давала раду... В часи війни дітей малих рятувала, тікаючи за Дон...Старший син на фронті воював, його війна вже не повернула... Після війни чоловік покинув її... Підіймаючи трійко дітей, сама зовсім зігнулась...
Розказує, розказує мені своє життя баба Фаня... Їй подобається, що я розпитую про минуле, що малюю підряд усе , що бачу в її старій хаті.
Вона горда. Зігнута працею і горем, але горда.
Двір заріс споришем. Кілька курей і півень рудий – ото все її хазяйство. Дунька молоко через день приносить. Дунька – то дочка старша. Записана Євдокією, але ніхто так її тут не зве. Дунька собі і Дунька. Дунька живе на другому кутку села, за греблею. Живе з Митром – фуражиром. Митро молодший її на 15 років. Зійшлися і живуть. ( «Нехай собі, як знають. Мені їхнього добра не треба. До них не піду. Я вік прожила в своїй хаті, тут і вмерти хочу.») Дунчин чоловік Михайло давно помер. Має від нього двоє дітей – Льоню і Люду. Дорослі вже. Дунька – хазяйка. У неї худоба: корови, свині, качки, гуси, кури... Митро сіно завжди привезе, в колгоспі ж фуражиром робить. Він веселий дядько. Добрий, добріший за Дуньку. Прийде і давай розказувати то про політику, то про медицину... «Їжте часник, – каже, – він помагає від атеросклерозу»... А то зайде до «чистої хати» , роздивляєтья довго мої малюнки, пейзажі... Чухає потилицю: «Що б сказать?» « У мене таке чувство, що на долині були тучі», – нарешті виголошує він. Це про пейзаж з кущами калини, що тільки вчора закінчила його. Якраз тоді я була у баби зі своєю подружкою Лєною, от і вибирались щодня на пленер. Згадала зараз про те місце і про те малювання. Тоді раптом охопив нас страх. Як хвилею накрило.Так, наче дідько за кущем ховався. А може просто Лугового розгнівили, не спитавшись дозволу на своє хазяйнування там?..Хто зна? Але страшно було, аж ноги підкошувались. Може тому передалось дядькові Митрові відчуття, що на долині були «тучі».
«Бабою Фанею Стефанна стала, звичайно, як з'явились онуки. В державних документах було записано: «Степанида» (Грінчак Степанида Іваівна). В селі її називали Штефанкою, Стефанною Козаковою, бо була з козацького роду. В Китайгород прийшла у вісімнадцять років, вийшовши заміж за Якова Грінчака. Сама ж родом із сусіднього села Куничого. Іван Львович Рипало - батько Стефанни. Мати - Пелагія Порфіріївна. Іван і Палажка мали семеро дітей і Стефанна була найстаршою (1903р.н.) Окрім неї були: Прокіп, Юхим, Галя, Ганна, Марія і Христя. Їхню маленьку глиняну хату під стріхою я ще застала. Можливо на той час хатка і обійстя були вже трохи «модернізовані» - якийсь хлівець добудували, щось підперли, підмазали - але в цілому справляли враження релікту, наче проявленого з подорожніх малюнків Шевченка. Стояла хатка біля церкви. Сама ж церква була дерев'яною, на цибулинах куполів не було хрестів, трава пробивалася у напівпрочинені двері... Повне занедбання.
У шлюбі Стефанна щасливою не була. Народила четверо дітей - Леоніда, Євдокію, Василя і Христину. Якийсь час тримали з чоловіком худобу. Хазяйство було. І все, фактично, лягало на її плечі. Уже старенькою згадувала: «Очима б усе поробила, а не можу. Як згадаю ті часи, коли могла робити, то так було гарно! Все переробиш, і свою роботу, і чоловічу ... Бо він пив. Ото хіба дров урубає і то наколе надвоє, рідко коли начетверо...« А потім настали страшні часи голоду. А потім війна. Для батька ця тема була особливо болючою. Багато про це писав і у віршах, і у прозових творах. На власні очі бачив страждання, смерть, спалені села і поля, сльози матерів. Не вернувся старший брат з фронту - пропав без вісті. І довго не загоювалися ті рани. Не давали спокою спогади.
Після війни Яків покинув Стефанну з дітьми, облаштувався в іншому місті з іншою жінкою.
Попри всі незгоди баба Фаня була гордою. Ніколи нікому не давала себе принизити. Роботяща, весела, дуже любила співати. Знала безліч цікавих історій, приказок, приповідок. Тільки записуй! Замісь «На добраніч» казала: «Хрестіть п'яти та лягайте спати». Часто повторювала: «Мої торбинки переживуть твої мішки». «Треба сіль на стіл покласти, бо без солі стіл кривий». «Миші танцюють по хаті, як на весіллі». «Дощ вранці, як бабині танці» (це значить - короткий дощ, бо довго баба не протанцює). «Тихо на дворі, хоч мак сій». Пережила свого сина Василя майже на чотири роки. Померла 21 вересня 1990 року о восьмій годині ранку в своїй хаті. «Я в своїй хаті вік прожила, тут хочу і вмерти«..» (Марина Грінчак «Слово про батька», уривок.)
2. ДО РІДНОГО ПОРОГА ...
Вона горда. Зігнута працею і горем, але горда.
Двір заріс споришем. Кілька курей і півень рудий – ото все її хазяйство. Дунька молоко через день приносить. Дунька – то дочка старша. Записана Євдокією, але ніхто так її тут не зве. Дунька собі і Дунька. Дунька живе на другому кутку села, за греблею. Живе з Митром – фуражиром. Митро молодший її на 15 років. Зійшлися і живуть. ( «Нехай собі, як знають. Мені їхнього добра не треба. До них не піду. Я вік прожила в своїй хаті, тут і вмерти хочу.») Дунчин чоловік Михайло давно помер. Має від нього двоє дітей – Льоню і Люду. Дорослі вже. Дунька – хазяйка. У неї худоба: корови, свині, качки, гуси, кури... Митро сіно завжди привезе, в колгоспі ж фуражиром робить. Він веселий дядько. Добрий, добріший за Дуньку. Прийде і давай розказувати то про політику, то про медицину... «Їжте часник, – каже, – він помагає від атеросклерозу»... А то зайде до «чистої хати» , роздивляєтья довго мої малюнки, пейзажі... Чухає потилицю: «Що б сказать?» « У мене таке чувство, що на долині були тучі», – нарешті виголошує він. Це про пейзаж з кущами калини, що тільки вчора закінчила його. Якраз тоді я була у баби зі своєю подружкою Лєною, от і вибирались щодня на пленер. Згадала зараз про те місце і про те малювання. Тоді раптом охопив нас страх. Як хвилею накрило.Так, наче дідько за кущем ховався. А може просто Лугового розгнівили, не спитавшись дозволу на своє хазяйнування там?..Хто зна? Але страшно було, аж ноги підкошувались. Може тому передалось дядькові Митрові відчуття, що на долині були «тучі».
«Бабою Фанею Стефанна стала, звичайно, як з'явились онуки. В державних документах було записано: «Степанида» (Грінчак Степанида Іваівна). В селі її називали Штефанкою, Стефанною Козаковою, бо була з козацького роду. В Китайгород прийшла у вісімнадцять років, вийшовши заміж за Якова Грінчака. Сама ж родом із сусіднього села Куничого. Іван Львович Рипало - батько Стефанни. Мати - Пелагія Порфіріївна. Іван і Палажка мали семеро дітей і Стефанна була найстаршою (1903р.н.) Окрім неї були: Прокіп, Юхим, Галя, Ганна, Марія і Христя. Їхню маленьку глиняну хату під стріхою я ще застала. Можливо на той час хатка і обійстя були вже трохи «модернізовані» - якийсь хлівець добудували, щось підперли, підмазали - але в цілому справляли враження релікту, наче проявленого з подорожніх малюнків Шевченка. Стояла хатка біля церкви. Сама ж церква була дерев'яною, на цибулинах куполів не було хрестів, трава пробивалася у напівпрочинені двері... Повне занедбання.
У шлюбі Стефанна щасливою не була. Народила четверо дітей - Леоніда, Євдокію, Василя і Христину. Якийсь час тримали з чоловіком худобу. Хазяйство було. І все, фактично, лягало на її плечі. Уже старенькою згадувала: «Очима б усе поробила, а не можу. Як згадаю ті часи, коли могла робити, то так було гарно! Все переробиш, і свою роботу, і чоловічу ... Бо він пив. Ото хіба дров урубає і то наколе надвоє, рідко коли начетверо...« А потім настали страшні часи голоду. А потім війна. Для батька ця тема була особливо болючою. Багато про це писав і у віршах, і у прозових творах. На власні очі бачив страждання, смерть, спалені села і поля, сльози матерів. Не вернувся старший брат з фронту - пропав без вісті. І довго не загоювалися ті рани. Не давали спокою спогади.
Після війни Яків покинув Стефанну з дітьми, облаштувався в іншому місті з іншою жінкою.
Попри всі незгоди баба Фаня була гордою. Ніколи нікому не давала себе принизити. Роботяща, весела, дуже любила співати. Знала безліч цікавих історій, приказок, приповідок. Тільки записуй! Замісь «На добраніч» казала: «Хрестіть п'яти та лягайте спати». Часто повторювала: «Мої торбинки переживуть твої мішки». «Треба сіль на стіл покласти, бо без солі стіл кривий». «Миші танцюють по хаті, як на весіллі». «Дощ вранці, як бабині танці» (це значить - короткий дощ, бо довго баба не протанцює). «Тихо на дворі, хоч мак сій». Пережила свого сина Василя майже на чотири роки. Померла 21 вересня 1990 року о восьмій годині ранку в своїй хаті. «Я в своїй хаті вік прожила, тут хочу і вмерти«..» (Марина Грінчак «Слово про батька», уривок.)
2. ДО РІДНОГО ПОРОГА ...
Стефанна з сином Василем. (с. Китайгород, кінець 70-х.)
«Дорога до Китайгорода, якщо іти пішки від Капустян, обсаджена дикими черешнями (від них чорно і терпко в роті). Вверх-вниз по горбилях. Ближче до Китайгорода одні горбилі. Гербова гора, Гайдамацький яр, ставки, стара гребля, річка Бережанка. В селі тихо-тихо. «Як у вусі» (татові слова). Йдемо по теплій пилюці. Якась баба обперлася на ворота, дивиться.
«Добрий де-е-е-нь!»
«Доброго здоро-о-о-вля!»
Вітаються, розтягуючи голосні, як приспівують. І знову тихо. На Мулиську (так зветься став) гуси гелгочуть. Від цього, здається, ще тихіше. Заходимо у двір. Двері в хату на клямку зачинені з сіней. Заглядаємо у вікно. Стукаємо у шибку. Баба Фаня випорхує: «Патку мій!»
Хата, типова для Поділля, на дві половини. Одна половина маленька, з піччю, з глиняною підлогою. А друга - «чиста хата». Там дерев'яна підлога, великий довгий стіл, два ліжка, лавки попід вікнами, невеличка груба. На підлозі, попід грубою, під ліжками і просто по кутках - глеки з різним добром, сулії з наливками і ціле море червонобоких яблук.
Великий город спускався в долину. А там зарості калини, квіти, копанки. Деякі копанки вже позаростали, але тато шукав і знаходив їх. Наблукавшись по долинових «хащах» приходимо додому, сп'янілі від втоми, спеки і пахощів квітів. «О Патку мій! Де це ви були? Гайда їсти!» Не встигали ми і дух перевести, не кажучи вже про відпочинок, як баба Фаня заглядала: «Гайда! Насипала вже!» А насипала баба Фаня борщ із затерачкою. Він так пахне, що в голові паморочиться. Сідаємо. «Гайда! Бо вистигне. Вкрай хліба (це вона батькові)». «Та є ж, мамо, нарізаний. Навіщо ще?». «Гайда! Гайда! Будемо їсти свіжий. Хіба ми не заробили?» І сидить така горда на високій лавці, рівнесенько так сидить. «Що добрий?» - це вона про борщ. «А чого йому бути не доброму – все в ньому є: і фасолька, і картопля... У мене все своє. Слава Богу, хліб є! Їжте, я всипю ще». І, як пташка, злітає з лавки, горщик з борщем бере і - шубовсь! - глиняна миска (а миска одна на всіх) знов повнісінька.» (Марина Грінчак «Слово про батька», уривок.)
3. «ЖИТТЯ, ЯК ВОДА, ТЕЧЕ І НЕ ВЕРТАЄ»
«Добрий де-е-е-нь!»
«Доброго здоро-о-о-вля!»
Вітаються, розтягуючи голосні, як приспівують. І знову тихо. На Мулиську (так зветься став) гуси гелгочуть. Від цього, здається, ще тихіше. Заходимо у двір. Двері в хату на клямку зачинені з сіней. Заглядаємо у вікно. Стукаємо у шибку. Баба Фаня випорхує: «Патку мій!»
Хата, типова для Поділля, на дві половини. Одна половина маленька, з піччю, з глиняною підлогою. А друга - «чиста хата». Там дерев'яна підлога, великий довгий стіл, два ліжка, лавки попід вікнами, невеличка груба. На підлозі, попід грубою, під ліжками і просто по кутках - глеки з різним добром, сулії з наливками і ціле море червонобоких яблук.
Великий город спускався в долину. А там зарості калини, квіти, копанки. Деякі копанки вже позаростали, але тато шукав і знаходив їх. Наблукавшись по долинових «хащах» приходимо додому, сп'янілі від втоми, спеки і пахощів квітів. «О Патку мій! Де це ви були? Гайда їсти!» Не встигали ми і дух перевести, не кажучи вже про відпочинок, як баба Фаня заглядала: «Гайда! Насипала вже!» А насипала баба Фаня борщ із затерачкою. Він так пахне, що в голові паморочиться. Сідаємо. «Гайда! Бо вистигне. Вкрай хліба (це вона батькові)». «Та є ж, мамо, нарізаний. Навіщо ще?». «Гайда! Гайда! Будемо їсти свіжий. Хіба ми не заробили?» І сидить така горда на високій лавці, рівнесенько так сидить. «Що добрий?» - це вона про борщ. «А чого йому бути не доброму – все в ньому є: і фасолька, і картопля... У мене все своє. Слава Богу, хліб є! Їжте, я всипю ще». І, як пташка, злітає з лавки, горщик з борщем бере і - шубовсь! - глиняна миска (а миска одна на всіх) знов повнісінька.» (Марина Грінчак «Слово про батька», уривок.)
3. «ЖИТТЯ, ЯК ВОДА, ТЕЧЕ І НЕ ВЕРТАЄ»
Сімя Грінчаків (с. Китайгород Тростянецького р-ну, 30-ті роки 20 ст.)
В Центрі: Степанида Іванівна і Яків Йосипович Грінчаки. Біля Якова його сестра Санда.
Діти: біля Стефанни – Леонід, Євдокія і маленька Христя. Біля тітки Санди – Василько (мій тато).
«Життя, як та вода,тече і не вертає...»
Сутеніє. В хаті майже темно і враз якось боязко стає, так наче хтось дивиться на тебе знадвору через вікно. Запалюємо світло, завішуємо фіранки. Стає затишніше, спокійніше. Сині стіни хати, різнокольорові рядна, килимки…
Тато згадує, то з посмішкою, то з сумом, дитинство, юність. Розказує про весілля сестри Дуньки (Євдокії), як розплітали косу… Тоді згадували рідного брата Леоніда, який загинув на війні. Повинен був він розплітати. Плакали тоді всі. Згадує, як малим їздили з батьком до млина, як на Зелену неділю ходили з матір‘ю в долину за зіллям, а потім всі разом клечали хату. Як весело тоді було, як чарівно! На Зелені свята пекли завжди манзарі — такі великі пироги з цибулею, кропом та пшоном.
Баба Фаня то все чує, щось своє додає до тих спогадів. Каже: «Завтра вдосвіта встану, вареників вам наліплю!»
Перебираємось з великої хати (кімнати) до малої, що через сіни. Там піч, долівка. Баба запарила в казанку шипшину, трохи сушні торішньої вкинула… Тато згадує, як допомагав матері коноплі микати: «Лиш торкнешся до них рукою, запахнуть терпко і пряно. Аж млосно стає від того запаху. Микаєш ту плоскінь, сорочка до спини прилипає, конопляна труха за комір позалазить, шия свербить» . «Було, було,— каже баба, — в кінці городу в долині завжди клапоть засівали коноплями. Така гарна плоскінь була в мене — тоненька, і нитка з неї була, як шовкова. Плоскінь виберемо, а матірку, як горобці не виб‘ють, залишали на насіння.» Тато додає: «А Ви, мамо, кричали мені з городу, щоб микав, та тільки потрошку брав, а марінку відкладав, щоб потім пов’язати та вимочити, то й мотузки будуть. Як зараз пам‘ятаю.» «То ж так,– каже баба,— і нитки були, щоб прясти, і мотузки.»
Я слухаю те все, а потім тихенько у тата питаю, що таке «плоскінь», що таке «матірка». Тато пояснює.
За балачками незчулися, як ніч настала. Баба сміється: «Хрестіть п‘яти та лягайте вже спати! А прокинетеся, то й варениками снідати будете. Гайда,гайда спати!»
4. БАБИНІ СПОГАДИ
Сутеніє. В хаті майже темно і враз якось боязко стає, так наче хтось дивиться на тебе знадвору через вікно. Запалюємо світло, завішуємо фіранки. Стає затишніше, спокійніше. Сині стіни хати, різнокольорові рядна, килимки…
Тато згадує, то з посмішкою, то з сумом, дитинство, юність. Розказує про весілля сестри Дуньки (Євдокії), як розплітали косу… Тоді згадували рідного брата Леоніда, який загинув на війні. Повинен був він розплітати. Плакали тоді всі. Згадує, як малим їздили з батьком до млина, як на Зелену неділю ходили з матір‘ю в долину за зіллям, а потім всі разом клечали хату. Як весело тоді було, як чарівно! На Зелені свята пекли завжди манзарі — такі великі пироги з цибулею, кропом та пшоном.
Баба Фаня то все чує, щось своє додає до тих спогадів. Каже: «Завтра вдосвіта встану, вареників вам наліплю!»
Перебираємось з великої хати (кімнати) до малої, що через сіни. Там піч, долівка. Баба запарила в казанку шипшину, трохи сушні торішньої вкинула… Тато згадує, як допомагав матері коноплі микати: «Лиш торкнешся до них рукою, запахнуть терпко і пряно. Аж млосно стає від того запаху. Микаєш ту плоскінь, сорочка до спини прилипає, конопляна труха за комір позалазить, шия свербить» . «Було, було,— каже баба, — в кінці городу в долині завжди клапоть засівали коноплями. Така гарна плоскінь була в мене — тоненька, і нитка з неї була, як шовкова. Плоскінь виберемо, а матірку, як горобці не виб‘ють, залишали на насіння.» Тато додає: «А Ви, мамо, кричали мені з городу, щоб микав, та тільки потрошку брав, а марінку відкладав, щоб потім пов’язати та вимочити, то й мотузки будуть. Як зараз пам‘ятаю.» «То ж так,– каже баба,— і нитки були, щоб прясти, і мотузки.»
Я слухаю те все, а потім тихенько у тата питаю, що таке «плоскінь», що таке «матірка». Тато пояснює.
За балачками незчулися, як ніч настала. Баба сміється: «Хрестіть п‘яти та лягайте вже спати! А прокинетеся, то й варениками снідати будете. Гайда,гайда спати!»
4. БАБИНІ СПОГАДИ
Макітра і макогін з бабиної хати.
З самого ранку сонце припікало добряче, а по обіді стало зовсім душно в парно. З бабиного дозволу я позтягувала з горища старі баняки, надщерблені горщики і глеки. Прялка вже кілька днів красувалась у «чистій хаті», зафіксована мною в малюнках в начерках з усіх боків. Тож у дворі на зеленому спориші я встановила ослінчики різної висоти , а на них баняки та глеки. Баба прала хатнє різрокольорове шмаття у великій баліі – якісь там ряденця, рушнички – нічого мені не казала, але фіксувала поглядом все, що я роблю і посміхалася стиха. Порозвішувавши випране, пішла на город, а я, вдивляючись у виблискуючі боки глиняних раритетів та в глибокі тіні, що лягали від них, намагалась бути якщо не оригінальною, то хоча б сміливою в своїх акварельних штудіях.
За роботою час біжить непомітно. От і баба з городу йде, та так швидко, що аж засапалась. «Ой, Маринко, складай хутчіш того свого стола (так вона називала мій етюдник). З долини хмара суне, та така чорна! Зараз дощ вперіщить, хутчіш!» Сама ж однією рукою знімає висохле шмаття, а другою притримує пелену, повну щойно вибраних огірків, цибулі та всякої зеленини. І дійсно, зі сторони городу небо затягнула синьо-чорна хмара. Війнуло вітерцем з долини і запахло дощем – прілим сіном, травою, вологістю. Враз величезні краплі западали, дзвінко вдаряючись по моєму етюднику, бабиній баліі, розлогому листю лопухів попід шіпою, по старому руберойду, що прикривав стареньку глиняну призьбу. Було відчуття, що хтось горох жменями сипле. Я позатягувала в сіни все своє приладдя, а ослінчики з глеками та баняками так і залишились під дощем.
Дивимось з бабою через вікно , як дощ пиріщить. «Дощу треба. Он суш яка на городі, земля аж потріскалась. А банячки диви-но які чистенькі стали, до печі просяться. Скільки в них перекипіло всього, і пісного, і скоромного! А в голодовку, так і молоко конопляне парилось…» « Розкажіть, бабо! – кажу я. «Ті часи і згадувати страшно. Люди пухли з голоду, вмирали. Листя їли.» « А що то за молоко з конопель?» «Так ото ж страва така була. В кого хоч трохи лишалось борошна, то замішували пісне тісто і пекли коржі. Тим часом підсмажували в печі на блясі конопляне сім‘я, потім його розтерали в макітрі на борошно, просівали, щоб лушпиння не потрапило. Заливали те борошно окропом і виходило конопляне молоко. А вже коли коржі спечуться, то по шматочку відламуєш і складаєш у ринку. Заливаєш отим молоком і в піч. Там воно париться, коржі все те молоко вберуть в себе, припечуться. Смакота! Але ж з’їси один шматочок , то цілий день будеш воду пити і більше їсти не захочеться. Отаке люди мудрували в голодовку.»
Дощ перестав, а ми все ще сиділи в хаті. Я просила бабу розказувати ще, і ще.
«Розкажу тобі, дитино, як я в часи війни з дітьми по чужих світах поневірялася, бо біженцями ми були, розкажу, як мамалигу варили…
З Китайгорода ми тікали від німців аж за Дон. Гарбою їхали. Страшно згадати. Тікали- тікали, та не втекли, в тому селі, де ми опинились, німці були. Жили в чужій хаті між чужих людей. Бідили ми тоді дуже, дитино. Я всю одежу, і свою, і дитячу, на харчі обміняла. Ходила по селах, що ж було робити? Вижити треба було. Якось взяла Дуньчину хустку — білу тернову, з квітками по краях — та пішла в сусіднє село. А села там далеко одне від одного, не так, як в нас. Зима, мороз лютий бере, зашпори в руки заходять так, ніби хтось голками шпигає під нігті. Іду, терплю, думаю, лишень би хто взяв ту хустку та дав би щось за неї. Нарешті добралась до того села, куди йшла. Ходжу від хати до хати. В одній таки пощастило: дали за хустку невеличку торбинку кукурудзяного борошна, кульочок квасолі і хлібину. Ледве я тоді додому дійшла. Прийшла, діти до корзини кинулись, дивляться, що принесла. Дунька, як побачила, на що я іі хустку виміняла, в сльози. (То був подарунок від батька, і вона цю хустку ще ні разу не вдягала .) Насварила я їх тоді, на піч загнала. Сидять, тільки посопують. Ой, дитино, нема що й казати. Німці по хатах ходять, роздивляються, хто, що і як. А в мене Дунька вже дівка. Христя то менша, та все одно… От я їм грнчір’ям голови пообмотую, на вулицю не пускаю. А як зайде хто та спитає, то кажу, що хворі дуже, плачу. Жінки співчували мені та й чутка селом ішла. А німці побоювались ходити в ті хати, де хворі лежали. Отак оберігала я своїх дівок.
Ну оце ж повитягала я все з корзини , відігрілась трошки та давай мамалигу варити. Наллю в банячок води, накидаю в піч кураю, запалю. Той курай одразу спалахує. Тим часом беру з торбинки трохи кукурудзяного борошна, як вода в банячку закипить, то всипаю потрохи ту мукичку, помішую весь час. Сипала трохи, бо бідили дуже. То й мамалига була ріденька, ще й пахла відсирілим борошном. Але як присмачти ії трохи підсмаженою на олії цибулькою, то нам здавалось, що то вечеря, як на Святвечір. Потроху брали ми ту мамалига ложкою і жували, хоч і жувати не треба було.»
5. КИЛИМ З РУЖАМИ
За роботою час біжить непомітно. От і баба з городу йде, та так швидко, що аж засапалась. «Ой, Маринко, складай хутчіш того свого стола (так вона називала мій етюдник). З долини хмара суне, та така чорна! Зараз дощ вперіщить, хутчіш!» Сама ж однією рукою знімає висохле шмаття, а другою притримує пелену, повну щойно вибраних огірків, цибулі та всякої зеленини. І дійсно, зі сторони городу небо затягнула синьо-чорна хмара. Війнуло вітерцем з долини і запахло дощем – прілим сіном, травою, вологістю. Враз величезні краплі западали, дзвінко вдаряючись по моєму етюднику, бабиній баліі, розлогому листю лопухів попід шіпою, по старому руберойду, що прикривав стареньку глиняну призьбу. Було відчуття, що хтось горох жменями сипле. Я позатягувала в сіни все своє приладдя, а ослінчики з глеками та баняками так і залишились під дощем.
Дивимось з бабою через вікно , як дощ пиріщить. «Дощу треба. Он суш яка на городі, земля аж потріскалась. А банячки диви-но які чистенькі стали, до печі просяться. Скільки в них перекипіло всього, і пісного, і скоромного! А в голодовку, так і молоко конопляне парилось…» « Розкажіть, бабо! – кажу я. «Ті часи і згадувати страшно. Люди пухли з голоду, вмирали. Листя їли.» « А що то за молоко з конопель?» «Так ото ж страва така була. В кого хоч трохи лишалось борошна, то замішували пісне тісто і пекли коржі. Тим часом підсмажували в печі на блясі конопляне сім‘я, потім його розтерали в макітрі на борошно, просівали, щоб лушпиння не потрапило. Заливали те борошно окропом і виходило конопляне молоко. А вже коли коржі спечуться, то по шматочку відламуєш і складаєш у ринку. Заливаєш отим молоком і в піч. Там воно париться, коржі все те молоко вберуть в себе, припечуться. Смакота! Але ж з’їси один шматочок , то цілий день будеш воду пити і більше їсти не захочеться. Отаке люди мудрували в голодовку.»
Дощ перестав, а ми все ще сиділи в хаті. Я просила бабу розказувати ще, і ще.
«Розкажу тобі, дитино, як я в часи війни з дітьми по чужих світах поневірялася, бо біженцями ми були, розкажу, як мамалигу варили…
З Китайгорода ми тікали від німців аж за Дон. Гарбою їхали. Страшно згадати. Тікали- тікали, та не втекли, в тому селі, де ми опинились, німці були. Жили в чужій хаті між чужих людей. Бідили ми тоді дуже, дитино. Я всю одежу, і свою, і дитячу, на харчі обміняла. Ходила по селах, що ж було робити? Вижити треба було. Якось взяла Дуньчину хустку — білу тернову, з квітками по краях — та пішла в сусіднє село. А села там далеко одне від одного, не так, як в нас. Зима, мороз лютий бере, зашпори в руки заходять так, ніби хтось голками шпигає під нігті. Іду, терплю, думаю, лишень би хто взяв ту хустку та дав би щось за неї. Нарешті добралась до того села, куди йшла. Ходжу від хати до хати. В одній таки пощастило: дали за хустку невеличку торбинку кукурудзяного борошна, кульочок квасолі і хлібину. Ледве я тоді додому дійшла. Прийшла, діти до корзини кинулись, дивляться, що принесла. Дунька, як побачила, на що я іі хустку виміняла, в сльози. (То був подарунок від батька, і вона цю хустку ще ні разу не вдягала .) Насварила я їх тоді, на піч загнала. Сидять, тільки посопують. Ой, дитино, нема що й казати. Німці по хатах ходять, роздивляються, хто, що і як. А в мене Дунька вже дівка. Христя то менша, та все одно… От я їм грнчір’ям голови пообмотую, на вулицю не пускаю. А як зайде хто та спитає, то кажу, що хворі дуже, плачу. Жінки співчували мені та й чутка селом ішла. А німці побоювались ходити в ті хати, де хворі лежали. Отак оберігала я своїх дівок.
Ну оце ж повитягала я все з корзини , відігрілась трошки та давай мамалигу варити. Наллю в банячок води, накидаю в піч кураю, запалю. Той курай одразу спалахує. Тим часом беру з торбинки трохи кукурудзяного борошна, як вода в банячку закипить, то всипаю потрохи ту мукичку, помішую весь час. Сипала трохи, бо бідили дуже. То й мамалига була ріденька, ще й пахла відсирілим борошном. Але як присмачти ії трохи підсмаженою на олії цибулькою, то нам здавалось, що то вечеря, як на Святвечір. Потроху брали ми ту мамалига ложкою і жували, хоч і жувати не треба було.»
5. КИЛИМ З РУЖАМИ
Баба Фаня з онукою Мариною на лузі і біля хати.( Село Китайгород, кінець 70-х.)
Найбільшою окрасою бабиної «чистої хати» був килим – на чорному тлі великі малинові квіти. Де-не-де були вкраплення зеленого кольору - невеличкі цятки, натяк на листочки. Килим той був досить великим, висів над ліжком і на тому ліжку завжди спала я, коли приїжджала до баби.
Не знаю, звідки взявся той килим, може був куплений колись на ярмарку, а може і сама баба виткала, бо ткаля була вправна і стояв ще за батькової пам'яті в цій хаті ткацький верстат. Старезний, ще дідівський, рипів і стукав днями і ночами. Ткала Стефанна на ньому і строкаті ряденця, і полотно… А потім шила-вишивала. Тож килим був домотканий, з грубих ниток, фарбований в чорне, а по тому чорному тлі величезні ружі. Така була мода, і такі килими були чи не в кожній хаті. В кого - лебеді, в кого- ружі, в кого - голуби. Лежачи на ліжку, я любила торкатися рукою того килима, відчувати фактуру плетіння, колючі вузлики ниток. Мені було трохи страшно в тій великій «чистій хаті» (кімнаті), на тому височенному ліжку. А височенним воно було, бо виросло з численних пластів бабиного скарбу: на споді солом'яник – саморобний, набитий соломою, матрац, поверх нього старі кожухи, далі - рядна, ковдри і зверху домоткане простирадло. Тож, приборкуючи страх, а часом і відчай, скрутившись клубочком на тому холодному жорсткому простирадлі, я, висунувши руку зі «схованки», торкалась тих величезних малинових квітів, і щось відбувалось магічне. Темінь кімнати (глупа ніч), шурхіт мишей по кутках, коли-не-коли крик нічної пташки за вікном — все це сприймалось вже як данність і втрачало владу наді мною. Рукою я торкалась квітки на килимі і з квітки тієї перетікала до мене якась незвідана досі сила і відчинились двері у таємницю. Я уявляла себе героїнею казкових романтичних історій і бачила тоді напрочуд яскраві сни. А вранці так не хотілося вставати, але баба Фаня гримала дверима, щось голосно кричала до курей, зазирала до моєї кімнати: « Гайда їсти!». Ранок був привітним , але прозовим: чулось, як хтось їхав підводою, покрикуючи на коней, півень дер горлянку, баба гриміла горщиками біля печі в маленькій кімнаті. Крізь завішані фіранки на вікнах пробивалося сонячне проміння і мої магічні квіти на чорному тлі ставали звичайнісіньким хатнім килимом.
6. ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНЯ В БАБИНІЙ ХАТІ…
ВАСИЛЬ ГРІНЧАК
***
Не знаю, звідки взявся той килим, може був куплений колись на ярмарку, а може і сама баба виткала, бо ткаля була вправна і стояв ще за батькової пам'яті в цій хаті ткацький верстат. Старезний, ще дідівський, рипів і стукав днями і ночами. Ткала Стефанна на ньому і строкаті ряденця, і полотно… А потім шила-вишивала. Тож килим був домотканий, з грубих ниток, фарбований в чорне, а по тому чорному тлі величезні ружі. Така була мода, і такі килими були чи не в кожній хаті. В кого - лебеді, в кого- ружі, в кого - голуби. Лежачи на ліжку, я любила торкатися рукою того килима, відчувати фактуру плетіння, колючі вузлики ниток. Мені було трохи страшно в тій великій «чистій хаті» (кімнаті), на тому височенному ліжку. А височенним воно було, бо виросло з численних пластів бабиного скарбу: на споді солом'яник – саморобний, набитий соломою, матрац, поверх нього старі кожухи, далі - рядна, ковдри і зверху домоткане простирадло. Тож, приборкуючи страх, а часом і відчай, скрутившись клубочком на тому холодному жорсткому простирадлі, я, висунувши руку зі «схованки», торкалась тих величезних малинових квітів, і щось відбувалось магічне. Темінь кімнати (глупа ніч), шурхіт мишей по кутках, коли-не-коли крик нічної пташки за вікном — все це сприймалось вже як данність і втрачало владу наді мною. Рукою я торкалась квітки на килимі і з квітки тієї перетікала до мене якась незвідана досі сила і відчинились двері у таємницю. Я уявляла себе героїнею казкових романтичних історій і бачила тоді напрочуд яскраві сни. А вранці так не хотілося вставати, але баба Фаня гримала дверима, щось голосно кричала до курей, зазирала до моєї кімнати: « Гайда їсти!». Ранок був привітним , але прозовим: чулось, як хтось їхав підводою, покрикуючи на коней, півень дер горлянку, баба гриміла горщиками біля печі в маленькій кімнаті. Крізь завішані фіранки на вікнах пробивалося сонячне проміння і мої магічні квіти на чорному тлі ставали звичайнісіньким хатнім килимом.
6. ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНЯ В БАБИНІЙ ХАТІ…
Марина Грінчак. Нотюрморт. (Папір, акварель. Початок 80-х.)
З-поміж багатьох наших з Лєною (Оленою Придуваловою) пригод, подорож до Китайгорода була чи не найяскравішою.
З незвичним для тутешніх людей багажем, дві тендітні дівчини йшли сільською дорогою до баби Штефанки. Вікові верби привітно шелестіли, сонце припікало, небо було яскравим. Яскравими були також наші мрії і плани. Була молодість, був ентузіазм, було ігнорування складнощів сільського життя, а точніше — повної відсутності будь-яких побутових умов. Баба і ії хата прийняли нас в свої обійми, і ми, відкрившись щиро цим обіймам, стали учасницями фантастичного по своїй суті фільму, події якого розгортались посеред синіх стін цієї ж хати та навколо неі. То була свого роду Посвята в таїну творчості та і в таїну життя загалом.
Пробіді, трохи відпочивши і отямившись від різкої зміни картинки проявленого соціуму, ми вийшли на розвідку. Після м’якої прохолоди і сутінок хати, перший кадр побаченого Кіно, ледь не осліпив нас наповненням Світла і Барв. В обрамлені темного, майже чорного, одвірка був явлений нам зелений спориш, яскравість якого здавалась нереальною. По споришеві ходили білі кури і рудий півень. «Почалось» — наче хтось магічним жезлом вдарив об землю, і цей Початок відчула кожна з нас обох. Ми вийшли з хати, як ті неофіти, вдивляючись у світ, проявлений но-новому, жадібно вбирали в себе скарби, так щедро кинуті нам під ноги втаємниченим Вчителем. «Дивись! Дивись!» – шепотіло все навколо. Вікові явори, що росли біля плоту, схожі були на велетнів в старих пошерхлих обладунках. Яблуні з покрученими стовбурами ледь пропускали сонячне проміння. Дозрілі яблука падали в траву. Принишклі і тихі ми повернулись до хати. Вхідні двері з темних широких дошок порипували на старих завісах. Ім років під сто, і бачили вони багато... Вони були важкі і наче втомлені, але допоки існувала хата і був живий дух в ній, мусили існувати і вони, виконуючи свій буденний, а по суті сакральний обов'язок – впускати, чи не впускати когось, зустрічати, чи проводжати навіки.
«Уміти бачити» — це Дар. А ми були дівчатка обдаровані. Ну, може і не зовсім скромна заява, але ж час показав, що все-таки ми виявились до чогось здатні. Тож отримавши Дар, мусиш розвивати його і, пронісши крізь життя, віддати людям, збагативши і наситивши енергіями, що живили тебе. А якщо не віддаси, то цей Дар тебе і згубить – розміняєш сокровенне на нікчемне, розіб'єшся, як той тріснутий глек, що не міг вже вмістити скарбу... Стоячою водою не нап'єшся, а джерело живить тисячі потічків і річок. Ми лиш Провідники... Провідники тих скарбів, що дає нам Всесвіт.
Полишивши сентенціі, повернемось до двох дівчат, студенток Київського Художнього інституту, що приїхали в село Китайгород на літню творчу практику. Облаштувались ми тоді в «чистій хаті». (Традиційна, як кажуть науковці, «трикамерна« подільська хата на дві житлові кімнати з сіньми між ними. В маленькій кімнаті піч, у великій – груба. З сіней є вхід до невеличкої комори. Слово «кімната« ніколи не вживалось, тільки – «хата») Тож ця напівтемна велика «чиста хата» слугувала нам за майстерню. Там же ми і спали – я на ліжку під квітчастим килимом, Лєна на ліжку біля вікна. В хаті було прохолодно і синьо. Синьо, бо стіни мазали синьою глиною. Там було магічно і творчо. Там було трохи страшно. Але ми пересилювали страх. Ми вносили туди свої етюдники, фарби, папери. Ми заповнювали собою простір тієї здичавілої хати з маленькими вікнами. Ми мали там працювати– творити. І щось-таки відбувалося там, посеред тих синіх стін, щось набагато більше, ніж написані натюрморти і портрети.
Трохи детальніше про нашу китайгородську майстерню. Чого там тільки не було! Натюрмортів ставити не було потреби, лишень повертайся навколо себе і фіксуй побачене. Ікони в рушниках, сухі трави-обереги, яскраві штучні квіти (з ярмарку), мальовані килимки на стінах, груба, лавки… А сулії! А глеки! Прялка, ослінчики, гасова лампа, стара праска (на вуглях! ) …Качани кукурудзи жовтої і червоної, соняхи, маківки (тоді ще ніхто не забороняв сіяти мак на городі), калина в пучечках, яблука, цибуля, часник… Що ще? Оберемки квітів, які ми приносили з лугу. А ще наші речі: етюдники, підрамники, величезні таці з картоном і паперами, палітри з фарбами. Бабиними грубими хустками ми завішували вікна на вечер і ніч, бо маленькі білі фіранки не закривали повністю ту «живу картину», що розгорталася в хаті. А її були охочі щовечора споглядати сільські хлопці. Пішла чутка селом: до Штефанки приїхала онука з Києва та ще з подружкою. Вони ходять з великими ящиками на спині, щось малюють. То біля греблі бачили їх, то на Мулиську. А то з бабою в Куниче йшли і ті ж самі ящики на спині тягли. І що воно таке? Мо якесь начальство?
А якось ввечері хлопці наважились постукати у вікно до нас, бо ми не встигли завішати ті вікна хустками. А потім уже і в двері. «Маринко! Відчини!» А Баба Фаня почула, та як вискочить до них з коцюбою. Нагнала вона тоді тих бідних хлопців. Наступні вечори вони були вже обачніші. Та і ми не пропускали завішувати вікна. Але, думаю, хлопці все-таки знаходили якусь шпарину у тих завісах і, затаївши подих, дивилися, що виробляють городські дивакуваті дівчата. А ми, пам'ятаю, і танцювали, і співали. А ще ми читали вголос одна одній. Щось брали у тітки Дуньки в шкільній бібліотеці, де вона певний час працювала, щось знаходилось в бабиних закапелках. Памятаю, читали ми тоді, окрім всякого іншого, «Кайдашеву сім'ю» Нечуя-Левицького ( якраз в тему!) і «Кобзар» Шевченка - книгу довоєнного видання з пожовклими сторінками.
Засиджувались ми, зазвичай, до ночі. А вранці так хотілося спати! Але баба рипала дверима, заглядаючи до нас. «Спите? Гайда снідати! Насипала вже.»
Пролетіли швидко ті дні... Щось ми намалювали-написали, щось вдалось, щось - не дуже. Але мова не про те. Тоді, як і при кожній Посвяті, ми отримали знання, набагато глибші, аніж секрети художніх технік. Так мати через колискову передає дитині коди Роду... Щось таке проспівало нам тоді те, загублене серед горбів і лісів, маленьке подільське село, що змінило нас назавжди. Це не передати словами, це знаєш на підсвідомому рівні: хто ти, звідки ти, що ти маєш робити і чому маєш на це право.
Тож ми шукали фарбу – народжувався К О Л І Р. Ми запалювали в темноті свічку – народжувалось С В І Т Л О. Серця наші були відкриті до ЛЮБОВІ, і ми отримали Посвяту.
7. З ГЛИБИН
З незвичним для тутешніх людей багажем, дві тендітні дівчини йшли сільською дорогою до баби Штефанки. Вікові верби привітно шелестіли, сонце припікало, небо було яскравим. Яскравими були також наші мрії і плани. Була молодість, був ентузіазм, було ігнорування складнощів сільського життя, а точніше — повної відсутності будь-яких побутових умов. Баба і ії хата прийняли нас в свої обійми, і ми, відкрившись щиро цим обіймам, стали учасницями фантастичного по своїй суті фільму, події якого розгортались посеред синіх стін цієї ж хати та навколо неі. То була свого роду Посвята в таїну творчості та і в таїну життя загалом.
Пробіді, трохи відпочивши і отямившись від різкої зміни картинки проявленого соціуму, ми вийшли на розвідку. Після м’якої прохолоди і сутінок хати, перший кадр побаченого Кіно, ледь не осліпив нас наповненням Світла і Барв. В обрамлені темного, майже чорного, одвірка був явлений нам зелений спориш, яскравість якого здавалась нереальною. По споришеві ходили білі кури і рудий півень. «Почалось» — наче хтось магічним жезлом вдарив об землю, і цей Початок відчула кожна з нас обох. Ми вийшли з хати, як ті неофіти, вдивляючись у світ, проявлений но-новому, жадібно вбирали в себе скарби, так щедро кинуті нам під ноги втаємниченим Вчителем. «Дивись! Дивись!» – шепотіло все навколо. Вікові явори, що росли біля плоту, схожі були на велетнів в старих пошерхлих обладунках. Яблуні з покрученими стовбурами ледь пропускали сонячне проміння. Дозрілі яблука падали в траву. Принишклі і тихі ми повернулись до хати. Вхідні двері з темних широких дошок порипували на старих завісах. Ім років під сто, і бачили вони багато... Вони були важкі і наче втомлені, але допоки існувала хата і був живий дух в ній, мусили існувати і вони, виконуючи свій буденний, а по суті сакральний обов'язок – впускати, чи не впускати когось, зустрічати, чи проводжати навіки.
«Уміти бачити» — це Дар. А ми були дівчатка обдаровані. Ну, може і не зовсім скромна заява, але ж час показав, що все-таки ми виявились до чогось здатні. Тож отримавши Дар, мусиш розвивати його і, пронісши крізь життя, віддати людям, збагативши і наситивши енергіями, що живили тебе. А якщо не віддаси, то цей Дар тебе і згубить – розміняєш сокровенне на нікчемне, розіб'єшся, як той тріснутий глек, що не міг вже вмістити скарбу... Стоячою водою не нап'єшся, а джерело живить тисячі потічків і річок. Ми лиш Провідники... Провідники тих скарбів, що дає нам Всесвіт.
Полишивши сентенціі, повернемось до двох дівчат, студенток Київського Художнього інституту, що приїхали в село Китайгород на літню творчу практику. Облаштувались ми тоді в «чистій хаті». (Традиційна, як кажуть науковці, «трикамерна« подільська хата на дві житлові кімнати з сіньми між ними. В маленькій кімнаті піч, у великій – груба. З сіней є вхід до невеличкої комори. Слово «кімната« ніколи не вживалось, тільки – «хата») Тож ця напівтемна велика «чиста хата» слугувала нам за майстерню. Там же ми і спали – я на ліжку під квітчастим килимом, Лєна на ліжку біля вікна. В хаті було прохолодно і синьо. Синьо, бо стіни мазали синьою глиною. Там було магічно і творчо. Там було трохи страшно. Але ми пересилювали страх. Ми вносили туди свої етюдники, фарби, папери. Ми заповнювали собою простір тієї здичавілої хати з маленькими вікнами. Ми мали там працювати– творити. І щось-таки відбувалося там, посеред тих синіх стін, щось набагато більше, ніж написані натюрморти і портрети.
Трохи детальніше про нашу китайгородську майстерню. Чого там тільки не було! Натюрмортів ставити не було потреби, лишень повертайся навколо себе і фіксуй побачене. Ікони в рушниках, сухі трави-обереги, яскраві штучні квіти (з ярмарку), мальовані килимки на стінах, груба, лавки… А сулії! А глеки! Прялка, ослінчики, гасова лампа, стара праска (на вуглях! ) …Качани кукурудзи жовтої і червоної, соняхи, маківки (тоді ще ніхто не забороняв сіяти мак на городі), калина в пучечках, яблука, цибуля, часник… Що ще? Оберемки квітів, які ми приносили з лугу. А ще наші речі: етюдники, підрамники, величезні таці з картоном і паперами, палітри з фарбами. Бабиними грубими хустками ми завішували вікна на вечер і ніч, бо маленькі білі фіранки не закривали повністю ту «живу картину», що розгорталася в хаті. А її були охочі щовечора споглядати сільські хлопці. Пішла чутка селом: до Штефанки приїхала онука з Києва та ще з подружкою. Вони ходять з великими ящиками на спині, щось малюють. То біля греблі бачили їх, то на Мулиську. А то з бабою в Куниче йшли і ті ж самі ящики на спині тягли. І що воно таке? Мо якесь начальство?
А якось ввечері хлопці наважились постукати у вікно до нас, бо ми не встигли завішати ті вікна хустками. А потім уже і в двері. «Маринко! Відчини!» А Баба Фаня почула, та як вискочить до них з коцюбою. Нагнала вона тоді тих бідних хлопців. Наступні вечори вони були вже обачніші. Та і ми не пропускали завішувати вікна. Але, думаю, хлопці все-таки знаходили якусь шпарину у тих завісах і, затаївши подих, дивилися, що виробляють городські дивакуваті дівчата. А ми, пам'ятаю, і танцювали, і співали. А ще ми читали вголос одна одній. Щось брали у тітки Дуньки в шкільній бібліотеці, де вона певний час працювала, щось знаходилось в бабиних закапелках. Памятаю, читали ми тоді, окрім всякого іншого, «Кайдашеву сім'ю» Нечуя-Левицького ( якраз в тему!) і «Кобзар» Шевченка - книгу довоєнного видання з пожовклими сторінками.
Засиджувались ми, зазвичай, до ночі. А вранці так хотілося спати! Але баба рипала дверима, заглядаючи до нас. «Спите? Гайда снідати! Насипала вже.»
Пролетіли швидко ті дні... Щось ми намалювали-написали, щось вдалось, щось - не дуже. Але мова не про те. Тоді, як і при кожній Посвяті, ми отримали знання, набагато глибші, аніж секрети художніх технік. Так мати через колискову передає дитині коди Роду... Щось таке проспівало нам тоді те, загублене серед горбів і лісів, маленьке подільське село, що змінило нас назавжди. Це не передати словами, це знаєш на підсвідомому рівні: хто ти, звідки ти, що ти маєш робити і чому маєш на це право.
Тож ми шукали фарбу – народжувався К О Л І Р. Ми запалювали в темноті свічку – народжувалось С В І Т Л О. Серця наші були відкриті до ЛЮБОВІ, і ми отримали Посвяту.
7. З ГЛИБИН
Села Куниче і Китайгород на карті Гійома Боплана середини XVII ст.
Марина Грінчак. Церква в с. Куниче (Папір, акварель. Кінець 70-х.)
Свято-Успенська церква с. Куниче Брацлавського повіту Подільської
Губернії (https://davio.gov.ua/pub/book/davio-mk-2012.pdf стор. 157)
«Церква відома принаймні з 1782 р. — дерев’яна триверха, дуже
давня; існувала до 1839 р. При ній була дзвіниця. В 1839 р. на її місці
збудована нова дерев’яна церква. В 1869 р. прибудовано притвор
з дзвіницею.На даний час в селі функціонує мурована церква Богородиці.»
Марина Грінчак. Церква в с. Куниче. Начерк. (Папір, фломастер. Кінець 70-х.)
Поїздки в Китайгород завжди були для мене особливими: трохи лячними, як для міської дитини, що виросла в тепличних умовах цивілізації. Бабина ж хата наче законсервувала в собі старовину і єдиною ознакою цивілізаії були радіо-«брехунець», що висіло на стіні біля причілкового вікна і старенька електрична плитка на ослінчику в сінях.
Було завжди таємниче. Навіть не знаючи прадавньої історії тих місць, відчувались іі глибинні пласти. Душі всіх, хто тут жив колись, наче ховались за деревами і дивились на тебе. Духи землі, вогню, води були поруч і давали знати про себе чи не кожну мить. Вночі щось поскрипувало в хаті, а знадвору чувся дивний крик чи то нічної пташки, чи якоїсь невідомої мені істоти, від чого серце калатало так скоро, що, здавалось , вискочить із грудей. Якось засидівшись в гостях у тітки Дуньки, дядько Митро розказував про відьму, що живе на їхньому кутку, а вночі перетворюється на чудернацьку тварину. Баба Фаня і Дунька додавали подробиць, захопившись темою, а я мліла від страху. В ту ніч ми вертались пішки додому через темне село (ліхтарів не було ніяких), і я, вчепившись в татову руку, чула, як хтось чи щось гупало за нами, скрипіло у верболозі, реготало в березі, коли проходили містком Бережанку. Отямилась я тільки біля дверей бабиної хати. На ранок тато заспокоював мене, казав, що то деркач був у березі, а гупало від страху не що інше, як моє серце. Сказати, то він сказав, але щось довго записував тоді у свій записничок.
В хаті жив Домовик, у лузі- Луговий , і в той луг-долину я б ніколи не пішла сама. То було магічне місце, повне казкових принад. Долина дихала вологістю, пахла квітами, травою, шелестіла листям старих верб, але завжди було відчуття, що хтось стежить за тобою. В копанках темніла вода, і якби не присутність тата, я б ніколи не наважилась опустити в ту воду ногу. Тато був моїм провідником в той дивовижний світ. Він виріс тут, впізнавав кожен корч, що колись був деревом. Ця земля і духи, що споконвіку жили тут, теж впізнавали його і відчиняли усі двері. Тож ми блукали з ним по всіх ближніх полях і долинах, лісах і виярках, берегами ставків і річок. «Куди це ви знову?»— кричала баба з хати. «Пройдемось трошки. Треба ж дівку в гуляти!»— сміявся тато.
Сусідні з Китайгородом села - Куниче, Савинці, Шарапанівка, Довжок, Соколівка, Жабокрич, Цибулівка, Ободівка, Капустяним, Ілляшівка… Чи не з кожним селом тата пов‘язувала якась історія, тіснились спогади. В Куничому народилась його мати. Сива історія тих місць нагадувала про себе в назвах пагорбів , ярів, напівзруйнованих мурів: «Замок»(«Замкова гора»), «Вал», «Гайдамаччина» , «Козацька криниця»… В Савинцях зберігся водяний млин, найархаїчнійший з усіх збережених млинів на території України. Стоїть на річці Бережанка. До цього млина малим хлопчиком тато їздив зі своїм батьком молоти зерно.
В Капустяним з Китайгорода ходив пішки до школи по 5 кілометрів щодня туди і назад. Розказував про палац в Ободівці, побудований польським торговцем Міхалом Собанським у 1800 році. Ходили до Гайдамацького яру в урочище «Діди»(це між селами Ілляшівка і Китайгород.)Тут в лісі були сховища гайдамаків-повстанців... Друга половина XVII століття). Показував мені старезні липи, що де-не-де збереглись від давньої липової алеї, яку висадили за наказом Катерини ІІ…
Мандруючи Поділлям, у червні 1654 року, Булос ібн аз-Заїма аль-Халебі (Павло Халебський) залишив у своїх спогадах запис:
«Ми виїхали з Жабокрича: панотці в ризах з корогвами провели нас за місто, як це у них заведено. Дорогою ми проїздили через велику річку. На ній пороблено шлюзи для збирання риби та води для млинів, і ми тому вельми чудувалися.
Проїхавши дві милі, ми дістались до міста, значно більшого і кращого тих, які вже поминули, ім'я йому – Ободівка. Воно має чимале високе укріплення. Ми в'їхали таким же чином, як вже розповідалося, мостом над ставком у середмісті. Назустріч нам вийшли, за звичаєм, панотці в ризах, з хрестами і корогвами, а також урядовці міста і все його населення, навіть діти та жінки. У місті стоять дві дерев'яні церкви: в ім'я Успення Богородиці й Святого Михайла, величні та високі, з банями та дзвіницями, що привертають увагу ще звіддалеки. Нам траплялося відвідувати пишні церкви зимові і літні, з численними скляними вікнами, які тішать око; їх збудовано нещодавно, вже за гетьмана Зіновія Хмеля (хай продовжить Господь життя його!). На честь найшанованіших святих у козаків даються імена, як чоловікам, так і жінкам. Священики ж їхні мають особливий знак: вони носять ковпаки з чорного сукна з чорною опушкою, які не відрізняються від оксамитових. У багатих панотців ковпаки з чорного оксамиту і з соболиним хутром. Протопіп носить суконний капелюх з хрестом; багаті – чорний оксамитовий. Перед архієреями вони стоять простоволосі,так само і в церкві.
Ми вирушили з Ободівки в середу вранці 14 червня і їхали поміж садами, яким нема кінця-краю, і річками праворуч і ліворуч. Розмаїті посіви заввишки в людський зріст розливалися на всі боки, наче величезне море...»
Додати можу лиш ось що: в Китайгород я їздила в кінці 70-х, на початку 80-х років... Більш ранні відвідини бабці з усією родиною пам`ятаю дуже погано. Тож спогади мої стосуються того періоду, коли ще не всі старі напіврозвалені церкви знесли, коли по селах ще доживали свій вік старенькі бабусі, ті що колись пряли і ткали... Ще де-не-де зберігся дух старого українського села. Зараз, коли пишу ці рядки і гортаю сторінки Інтернетвидань, знаходжу жахаючі факти ... Того старого Млина в Савинцях вже немає ( знесли, ремонтуючи міст), палац в Ободівці в жахливому аврійному стані... І так по всій Україні...
Дякую своїй бабці Стефанні , дякую татові, що свого часу показали мені красу землі, звідки тягнеться і моє коріння.
ДОДАТОК
Було завжди таємниче. Навіть не знаючи прадавньої історії тих місць, відчувались іі глибинні пласти. Душі всіх, хто тут жив колись, наче ховались за деревами і дивились на тебе. Духи землі, вогню, води були поруч і давали знати про себе чи не кожну мить. Вночі щось поскрипувало в хаті, а знадвору чувся дивний крик чи то нічної пташки, чи якоїсь невідомої мені істоти, від чого серце калатало так скоро, що, здавалось , вискочить із грудей. Якось засидівшись в гостях у тітки Дуньки, дядько Митро розказував про відьму, що живе на їхньому кутку, а вночі перетворюється на чудернацьку тварину. Баба Фаня і Дунька додавали подробиць, захопившись темою, а я мліла від страху. В ту ніч ми вертались пішки додому через темне село (ліхтарів не було ніяких), і я, вчепившись в татову руку, чула, як хтось чи щось гупало за нами, скрипіло у верболозі, реготало в березі, коли проходили містком Бережанку. Отямилась я тільки біля дверей бабиної хати. На ранок тато заспокоював мене, казав, що то деркач був у березі, а гупало від страху не що інше, як моє серце. Сказати, то він сказав, але щось довго записував тоді у свій записничок.
В хаті жив Домовик, у лузі- Луговий , і в той луг-долину я б ніколи не пішла сама. То було магічне місце, повне казкових принад. Долина дихала вологістю, пахла квітами, травою, шелестіла листям старих верб, але завжди було відчуття, що хтось стежить за тобою. В копанках темніла вода, і якби не присутність тата, я б ніколи не наважилась опустити в ту воду ногу. Тато був моїм провідником в той дивовижний світ. Він виріс тут, впізнавав кожен корч, що колись був деревом. Ця земля і духи, що споконвіку жили тут, теж впізнавали його і відчиняли усі двері. Тож ми блукали з ним по всіх ближніх полях і долинах, лісах і виярках, берегами ставків і річок. «Куди це ви знову?»— кричала баба з хати. «Пройдемось трошки. Треба ж дівку в гуляти!»— сміявся тато.
Сусідні з Китайгородом села - Куниче, Савинці, Шарапанівка, Довжок, Соколівка, Жабокрич, Цибулівка, Ободівка, Капустяним, Ілляшівка… Чи не з кожним селом тата пов‘язувала якась історія, тіснились спогади. В Куничому народилась його мати. Сива історія тих місць нагадувала про себе в назвах пагорбів , ярів, напівзруйнованих мурів: «Замок»(«Замкова гора»), «Вал», «Гайдамаччина» , «Козацька криниця»… В Савинцях зберігся водяний млин, найархаїчнійший з усіх збережених млинів на території України. Стоїть на річці Бережанка. До цього млина малим хлопчиком тато їздив зі своїм батьком молоти зерно.
В Капустяним з Китайгорода ходив пішки до школи по 5 кілометрів щодня туди і назад. Розказував про палац в Ободівці, побудований польським торговцем Міхалом Собанським у 1800 році. Ходили до Гайдамацького яру в урочище «Діди»(це між селами Ілляшівка і Китайгород.)Тут в лісі були сховища гайдамаків-повстанців... Друга половина XVII століття). Показував мені старезні липи, що де-не-де збереглись від давньої липової алеї, яку висадили за наказом Катерини ІІ…
Мандруючи Поділлям, у червні 1654 року, Булос ібн аз-Заїма аль-Халебі (Павло Халебський) залишив у своїх спогадах запис:
«Ми виїхали з Жабокрича: панотці в ризах з корогвами провели нас за місто, як це у них заведено. Дорогою ми проїздили через велику річку. На ній пороблено шлюзи для збирання риби та води для млинів, і ми тому вельми чудувалися.
Проїхавши дві милі, ми дістались до міста, значно більшого і кращого тих, які вже поминули, ім'я йому – Ободівка. Воно має чимале високе укріплення. Ми в'їхали таким же чином, як вже розповідалося, мостом над ставком у середмісті. Назустріч нам вийшли, за звичаєм, панотці в ризах, з хрестами і корогвами, а також урядовці міста і все його населення, навіть діти та жінки. У місті стоять дві дерев'яні церкви: в ім'я Успення Богородиці й Святого Михайла, величні та високі, з банями та дзвіницями, що привертають увагу ще звіддалеки. Нам траплялося відвідувати пишні церкви зимові і літні, з численними скляними вікнами, які тішать око; їх збудовано нещодавно, вже за гетьмана Зіновія Хмеля (хай продовжить Господь життя його!). На честь найшанованіших святих у козаків даються імена, як чоловікам, так і жінкам. Священики ж їхні мають особливий знак: вони носять ковпаки з чорного сукна з чорною опушкою, які не відрізняються від оксамитових. У багатих панотців ковпаки з чорного оксамиту і з соболиним хутром. Протопіп носить суконний капелюх з хрестом; багаті – чорний оксамитовий. Перед архієреями вони стоять простоволосі,так само і в церкві.
Ми вирушили з Ободівки в середу вранці 14 червня і їхали поміж садами, яким нема кінця-краю, і річками праворуч і ліворуч. Розмаїті посіви заввишки в людський зріст розливалися на всі боки, наче величезне море...»
Додати можу лиш ось що: в Китайгород я їздила в кінці 70-х, на початку 80-х років... Більш ранні відвідини бабці з усією родиною пам`ятаю дуже погано. Тож спогади мої стосуються того періоду, коли ще не всі старі напіврозвалені церкви знесли, коли по селах ще доживали свій вік старенькі бабусі, ті що колись пряли і ткали... Ще де-не-де зберігся дух старого українського села. Зараз, коли пишу ці рядки і гортаю сторінки Інтернетвидань, знаходжу жахаючі факти ... Того старого Млина в Савинцях вже немає ( знесли, ремонтуючи міст), палац в Ободівці в жахливому аврійному стані... І так по всій Україні...
Дякую своїй бабці Стефанні , дякую татові, що свого часу показали мені красу землі, звідки тягнеться і моє коріння.
ДОДАТОК
Сорочка діда, Якова Грінчака. Пряла-шила-вишивала моя бабця Стефанна.
(с. Китайгород, 20-ті роки 20 ст.)
Ткані рушнички, скатерки і намисто моєї бабці Стефанни.
Ткані рушнички, скатерки моєї бабці Стефанни. (с. Китайгород, 20-ті роки 20 ст.)
ВАСИЛЬ ГРІНЧАК
***
Річечка вузенька Бережаночка,
Наче стрічка голуба між трав,
В’ється тихо, шелестить лататтям,
Забігає у широкий став.
«А в ставу зникає, розливається,
Підмива коріння осоки,
їй назустріч випливають зграйками
З жовтими качатами качки.
Камінці на дні її виблискують,
І пісочок сріблом виграє.
Біля Бережаночки привітної
Миють верби листячко своє.
З Шарапанівки в Куниче на Китайгород
Річечка біжить в очеретах.
Скільки літ вона в мені голубиться
І хлюпоче-хлюпає у снах.
Там лілеї, мов з кришталю чистого,
Вперше я коханій назривав…
Річечко вузенька Бережаночко,
Ти течеш, як мрія, поміж трав!»
(Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. — К.: Дніпро, 1988.)
ВАСИЛЬ ГРІНЧАК
БАЛАДА ПРО ЗЕЛЕНУ НЕДІЛЮ (уривок)
Наче стрічка голуба між трав,
В’ється тихо, шелестить лататтям,
Забігає у широкий став.
«А в ставу зникає, розливається,
Підмива коріння осоки,
їй назустріч випливають зграйками
З жовтими качатами качки.
Камінці на дні її виблискують,
І пісочок сріблом виграє.
Біля Бережаночки привітної
Миють верби листячко своє.
З Шарапанівки в Куниче на Китайгород
Річечка біжить в очеретах.
Скільки літ вона в мені голубиться
І хлюпоче-хлюпає у снах.
Там лілеї, мов з кришталю чистого,
Вперше я коханій назривав…
Річечко вузенька Бережаночко,
Ти течеш, як мрія, поміж трав!»
(Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. — К.: Дніпро, 1988.)
Грінчак Василь Якович (1928-1987)
ВАСИЛЬ ГРІНЧАК
БАЛАДА ПРО ЗЕЛЕНУ НЕДІЛЮ (уривок)
Я маленький, я русявий...
А мати ласкаво:
«Ходім, сину, до берега,
Будем рогіз рвати
Та зелене, розмаїте
Гіллячко ламати.
Нарвемо між осокою
Татарського зілля,
Бо сьогодні на Поділлі
Зелена неділя»,
йдемо ми до берега
Стежкою, травою,
А зелене віття має
Прямо наді мною.
Зеленіє, аж бризкає
Зеленню долина,
Шумить листячком зеленим
Тонка сокорина.
Через місточок, така важенна,
Іде з травою гарба зелена.
Я зупинився, став біля клена,
Глянув у копанку – я теж зелений.
Штани зелені, сорочка, ноги,
Навіть в корови зелені роги.
Біжу, сміюся, весь зеленію,
Несу у серці зелену мрію.
Сміється сонце, сміється мати,
Йдемо додому клечати хату.
Хай наша хата теж зеленіє,
У світі білім не почорніє.
(Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. — К.: Дніпро, 1988.)
ВАСИЛЬ ГРІНЧАК
***
ВАСИЛЬ ГРІНЧАК
ЗЕРНО
Змивала мати на посів
Пшеницю в цебрику дубовім
Від головні і бур’янів,
Від пилу й залишків полови.
Із братом воду я носив,
А він просив: «Ну досить, мамо,
Ти й відпочити не даси,
Все ллєш у цебрик, наче в яму».
Вона ж зливала раз у раз
На землю воду помутнілу
І, незважаючи на нас,
Роботу скінчити хотіла.
І все спливало, лиш зерно,
Одне в одно, янтарне, чисте,
Лягало золотом на дно
І грало барвами іскристо.
Пройшли літа… і я змужнів,
Давно врожай зібрала мати.
Та весну ту і той посів
І завжди буду пам’ятати.
Бо хочеться мені давно
В житті поезії такої,
Щоб кожне слово, як зерно,
Лягло на дно душі людської.
(Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. — К.: Дніпро, 1988.)
МАРИНА ГРІНЧАК
СПОГАД ПРО КИТАЙГОРОД
МАРИНА ГРІНЧАК
***
А мати ласкаво:
«Ходім, сину, до берега,
Будем рогіз рвати
Та зелене, розмаїте
Гіллячко ламати.
Нарвемо між осокою
Татарського зілля,
Бо сьогодні на Поділлі
Зелена неділя»,
йдемо ми до берега
Стежкою, травою,
А зелене віття має
Прямо наді мною.
Зеленіє, аж бризкає
Зеленню долина,
Шумить листячком зеленим
Тонка сокорина.
Через місточок, така важенна,
Іде з травою гарба зелена.
Я зупинився, став біля клена,
Глянув у копанку – я теж зелений.
Штани зелені, сорочка, ноги,
Навіть в корови зелені роги.
Біжу, сміюся, весь зеленію,
Несу у серці зелену мрію.
Сміється сонце, сміється мати,
Йдемо додому клечати хату.
Хай наша хата теж зеленіє,
У світі білім не почорніє.
(Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. — К.: Дніпро, 1988.)
Стефанна і Василько…
ВАСИЛЬ ГРІНЧАК
***
«В садах розкішних, в зелені Лубни,
Біліють над лугами, над Сулою.
Добридень, сестро! Як давно з тобою
Не зустрічали ми разом весни.
Йдемо стежиною попід горою,
За словом слово, ніби з давнини,
Хтось навіває спогади війни,
Як ми тікали аж за Дон гарбою…
Картопля на столі та огірки,
Давно вже випиті гранчасті чарочки.
Я плачу, бо співа мені сестра,
Як наша рідна і старенька мати
Шукала в березі маленького гусяти
І пізно-пізно гнала до двора…»
(Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. — К.: Дніпро, 1988.)
Біліють над лугами, над Сулою.
Добридень, сестро! Як давно з тобою
Не зустрічали ми разом весни.
Йдемо стежиною попід горою,
За словом слово, ніби з давнини,
Хтось навіває спогади війни,
Як ми тікали аж за Дон гарбою…
Картопля на столі та огірки,
Давно вже випиті гранчасті чарочки.
Я плачу, бо співа мені сестра,
Як наша рідна і старенька мати
Шукала в березі маленького гусяти
І пізно-пізно гнала до двора…»
(Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. — К.: Дніпро, 1988.)
Дядько Митро (Дмитро), баба Фаня з онукою Мариною.(Село Китайгород, кінець 70-х.)
ВАСИЛЬ ГРІНЧАК
ЗЕРНО
Змивала мати на посів
Пшеницю в цебрику дубовім
Від головні і бур’янів,
Від пилу й залишків полови.
Із братом воду я носив,
А він просив: «Ну досить, мамо,
Ти й відпочити не даси,
Все ллєш у цебрик, наче в яму».
Вона ж зливала раз у раз
На землю воду помутнілу
І, незважаючи на нас,
Роботу скінчити хотіла.
І все спливало, лиш зерно,
Одне в одно, янтарне, чисте,
Лягало золотом на дно
І грало барвами іскристо.
Пройшли літа… і я змужнів,
Давно врожай зібрала мати.
Та весну ту і той посів
І завжди буду пам’ятати.
Бо хочеться мені давно
В житті поезії такої,
Щоб кожне слово, як зерно,
Лягло на дно душі людської.
(Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. — К.: Дніпро, 1988.)
Моя бабця Стефанна. Папір, олівець, 80-ті.( Малювалося з натури в селі Китайгород)
СПОГАД ПРО КИТАЙГОРОД
Вишні в тарілці,
Вишиті рушники,
Вилинялі килимки,
Фото старі у рамки прибрані,
Прикраси ялинкові
І мумії зелених мух
Між рамами подвійними
Маленьких вікон.
Будильник старий давно не показує час.
Домовик бурчить, що піч холодна.
Баба мисками гримить, як по святах,
А на столі лише картопля в лушпайках…
Каже: «На більше вже не годна»
Та і я не голодна.
Щось пишу у щоденник. Дивлюсь у вікно.
Хмара суне. Встигнуть би води принести!
Дядько возом під'їхав — молоко привіз.
«Заходь, Митро!» «Та ні, поїду,
В Савинцях уже дощ. Тра сіно накрити.»
Горобці у пилюці купаються.
Біжу до криниці. А хмара вже село накрила.
«Я це все бачу! Це все важливо! Я напишу про це!»
Тягну повні відра під горбок .
Чіпляю будяки, та не зважаю.
Під тягарем отим похитуюсь, але не гнусь.
Іду, сповнена якоїсь прадавньої величі.
І дощ рясний мене поливає .
«Води небесні… Води небесні…» — бурмочу собі під ніс.
«О, Патку мій!» — підхоплює баба відра на порозі.
Сама ж посміхається —
Рада, що цей дощ затримає мене подовше біля неї.
Розплітаю мокру косу — баба дивиться,
Пишається, як своєю …
«Гайда, вечеряти будемо!
Он молоко Митро привіз
І хліб у нас є.»
Сидимо в хаті, як у ковчегу Ноя:
Я і баба, домовик і кіт худерлезний.
Раптом баба підхоплюється:
«Пожди-но! У мене ж варення смородинове є! Торішнє.»
Гримить у «чистій хаті» каструлями і слоїками,
Несе свій скарб.
«Їж, Мариночко ! Ти ж моя онука дорогенька.»
«Так, бабо, так.»
Сміється, мружить очі і наливає молоко .
(Марина Грінчак «Сповідь» 2014)
Вишиті рушники,
Вилинялі килимки,
Фото старі у рамки прибрані,
Прикраси ялинкові
І мумії зелених мух
Між рамами подвійними
Маленьких вікон.
Будильник старий давно не показує час.
Домовик бурчить, що піч холодна.
Баба мисками гримить, як по святах,
А на столі лише картопля в лушпайках…
Каже: «На більше вже не годна»
Та і я не голодна.
Щось пишу у щоденник. Дивлюсь у вікно.
Хмара суне. Встигнуть би води принести!
Дядько возом під'їхав — молоко привіз.
«Заходь, Митро!» «Та ні, поїду,
В Савинцях уже дощ. Тра сіно накрити.»
Горобці у пилюці купаються.
Біжу до криниці. А хмара вже село накрила.
«Я це все бачу! Це все важливо! Я напишу про це!»
Тягну повні відра під горбок .
Чіпляю будяки, та не зважаю.
Під тягарем отим похитуюсь, але не гнусь.
Іду, сповнена якоїсь прадавньої величі.
І дощ рясний мене поливає .
«Води небесні… Води небесні…» — бурмочу собі під ніс.
«О, Патку мій!» — підхоплює баба відра на порозі.
Сама ж посміхається —
Рада, що цей дощ затримає мене подовше біля неї.
Розплітаю мокру косу — баба дивиться,
Пишається, як своєю …
«Гайда, вечеряти будемо!
Он молоко Митро привіз
І хліб у нас є.»
Сидимо в хаті, як у ковчегу Ноя:
Я і баба, домовик і кіт худерлезний.
Раптом баба підхоплюється:
«Пожди-но! У мене ж варення смородинове є! Торішнє.»
Гримить у «чистій хаті» каструлями і слоїками,
Несе свій скарб.
«Їж, Мариночко ! Ти ж моя онука дорогенька.»
«Так, бабо, так.»
Сміється, мружить очі і наливає молоко .
(Марина Грінчак «Сповідь» 2014)
Марина Грінчак. Натюрморт. Папір, акварель. (с. Китайгород, поч.80-х.)
Марина Грінчак. Натюрморт. Тонований папір, вугіль. (с. Китайгород, поч.80-х.)
Марина Грінчак. Натюрморт. Папір, олівець, вугіль. (с. Китайгород, поч.80-х.)
МАРИНА ГРІНЧАК
***
Не спалось. Слухала, як дощ
Збігав у відра з латаної стріхи.
Гімн грало радіо. В печі млів борщ,
І домовик з нудьги жбурляв в кота горіхи.
Та кіт не сердився, бо знав — то гра,
І вправно відбивав подачі...
Сміявся син на фото й рамочка стара
Здавалася вікном... І стукав хтось неначе.
Так, наче стукали у шибку. «Хто б то мав?»
Об лавку серлася,фіранку відхилила...
Сіріло ледь. Її Василь стояв
Веселий, молодий... Просив, щоб відчинила.
Як пташка пурхнула... «О Патку мій!»
З дверей зірвала клямку, в сінях ледь не впала...
І голос чувся їй із хати:«Стій!»
Щось тисло в грудях, дихать не давало.
Та враз усе змінилось. Світло неземне
Звідкись лилось... Вагу втрачало тіло.
Вагу і відчуття — не стрельне , не кольне...
Їй не пекло, не терпло, і не мліло.
Знайома і чужа...«Жива, чи не жива?»
Побачила себе : зіпершись на драбину,
Напівлежить... І плаче домовик (ото дива!),
І треться кіт об сіру одежину.
І пташкою летить уже душа
З прочинених дверей, біля куща любистку,
Над килимком м«яким зі спориша...
«Куди це я? Невже до вічного прихистку?
А як же хата, а город? — он подивись,
Давно вже треба картоплІ копати!
«Стефанно, — чує, — світлом огорнись,
То все вже не твоє... І не тобі його чіпати!»
І глянула востаннє на село,
На ті городи, клаптики на плахті...
Он вишні, що Василь садив... Коли ж то все було?
А он і явори,як вояки на варті...
«О Божа благодать! Так он воно все як!
Василю, сину...« Ну а далі — Світло.
.................................................
Стефанно! Хоч який подай ми знак!
Чи бачиш звідти Сад, той, де роки твої відцвітли?
В Китайгороді дощ. Прощальний листопад.
Зчорнілі стебла соняхів, як списи на городі...
І хата-пустка дивиться у здичавілий сад,
Де мокнуть листя і трава,
І жменька яблук на самому споді.
(Марина Грінчак зі «Сповіді»)
Збігав у відра з латаної стріхи.
Гімн грало радіо. В печі млів борщ,
І домовик з нудьги жбурляв в кота горіхи.
Та кіт не сердився, бо знав — то гра,
І вправно відбивав подачі...
Сміявся син на фото й рамочка стара
Здавалася вікном... І стукав хтось неначе.
Так, наче стукали у шибку. «Хто б то мав?»
Об лавку серлася,фіранку відхилила...
Сіріло ледь. Її Василь стояв
Веселий, молодий... Просив, щоб відчинила.
Як пташка пурхнула... «О Патку мій!»
З дверей зірвала клямку, в сінях ледь не впала...
І голос чувся їй із хати:«Стій!»
Щось тисло в грудях, дихать не давало.
Та враз усе змінилось. Світло неземне
Звідкись лилось... Вагу втрачало тіло.
Вагу і відчуття — не стрельне , не кольне...
Їй не пекло, не терпло, і не мліло.
Знайома і чужа...«Жива, чи не жива?»
Побачила себе : зіпершись на драбину,
Напівлежить... І плаче домовик (ото дива!),
І треться кіт об сіру одежину.
І пташкою летить уже душа
З прочинених дверей, біля куща любистку,
Над килимком м«яким зі спориша...
«Куди це я? Невже до вічного прихистку?
А як же хата, а город? — он подивись,
Давно вже треба картоплІ копати!
«Стефанно, — чує, — світлом огорнись,
То все вже не твоє... І не тобі його чіпати!»
І глянула востаннє на село,
На ті городи, клаптики на плахті...
Он вишні, що Василь садив... Коли ж то все було?
А он і явори,як вояки на варті...
«О Божа благодать! Так он воно все як!
Василю, сину...« Ну а далі — Світло.
.................................................
Стефанно! Хоч який подай ми знак!
Чи бачиш звідти Сад, той, де роки твої відцвітли?
В Китайгороді дощ. Прощальний листопад.
Зчорнілі стебла соняхів, як списи на городі...
І хата-пустка дивиться у здичавілий сад,
Де мокнуть листя і трава,
І жменька яблук на самому споді.
(Марина Грінчак зі «Сповіді»)
Грінчак Степанида Іванівна ( 1903-1990)
Село Китайгород, Тростянецький р-н., Вінницька обл.